Скит скочив, наче поцілений затроєною стрілою. Сильна рука дівчини вхопила його за плече, а то бувби скотився з чердаку на поміст.
Аґатонік! — закричав хрипло, а обома руками здавив рамя дівчини, що аж крикнула. — Аґатонік, торговець рибою?
— Так! пусти мене Ойтозіре! Так не ялося… болить!
Важко перевів дух Скит і насилу успокоївся.
— Що тобі, Ойтозіре! — допитувалася Гарміоне, — від коли обдало тебе повітря Понту, ти змінився і я дармо силкуюся зрозуміти тебе. Ти так неначе віддалився від сього світа, у якому ми зжилися зі собою. А се недобре, Ойтозіре, недобре,… для обоїх…
— Заки зрозумію твої закиди, Гарміоне, позволь, що оправдаю себе. Справді! від коли віддихаю тутешнім повітрям, минувшина обіймає мене звідусіль, наче пітьма Тартару, понурі спомини верзяться душі, зі серця виринають придавлювані пристрасти, жадоба мести, скажений гнів, жаль за десятьма літами втраченої свободи…
Бистро глянула дівчина на Ойтозіра. Щось як гордість побідниці промайнуло по її лиці.
— Невжеж ти тільки втрати терпів у сьому часі?… — спитала. — Тиж пізнав багато, багато річий, про які не снилося твоїм землякам, ти жив з Атенцями, з якими всі народи бажають мати спільність… Чиж се нічо? З усієї появи Гарміони промовляло ще й друге питання:
— Ти пізнав і мене! Чи се не стоїть кількох літ недолі?
Дівчина не висказала сих слів, та проте Ойтозірос відчув їх.
— Так, Гарміоне! Атени, а радше дім Евтрезія дав мені неоцінені скарби краси, добра та поуки і моїх кілька літ втрати, се нічо супроти їх. Тому я готов заплатити за них усім життям… тобі!
Гарміоне спаленіла. Вона зрозуміла свойого бувшого раба, але чомусьто не могла відповісти йому згірдними словами відказу. Своїм тонким жіночим серцем відчувала вона його нескінчену вищість над усім світом, з якого вийшла сама. Ся вищість лякала її, вона не розуміла усієї величі, усього розмаху стремлінь людини, яка виросла у безмежі степових просторів, людини-велетня, варвара… Тому мовчала добру хвилю, аж заговорила, але слова випадали з її уст, наче з чужих.
— Селєне виходить із за овиду. Сріблиста полоса стелить нам шлях у Таврійський Херсонез. Бажалаб я туди звернути чердак нашої нави, щоби втічи від споминів, які дратують тебе…
