у височенних комишах, очеретах, трощі, серед водяних лелій, купчатки та ситнику гніздилася безліч всілякої птиці Журавлі, меви, лебеді, гуси, качки, слукви, водяні курочки, бузьки, чаплі, а навіть пелікани виводилися тут міліонами, літали цілими хмарами, обсідали нераз щоглу, вітрило та каюту, наче святі голуби Афродіти крівлю Партенону. Крик усієї тої пташні глушив хвилями голоси людий, а особливо різко вирізнявся крик чайки: киги! киги! Сим сумним покриком, наче нагадать бажала птиця, що се не рай, а земля, що тут лиш тільки місця для живих, скільки оставили їм мертві, що се не вимріяні поетами, блаженні острови, а темний беріг Кімерійців, негостинний, дикий, варварський. Сумно ставало Гарміоні від сього покрику чайок.
— Скити розказують, — пояснював Трофіос, — що чайка се душа матері, яка кинута чоловіком, вбила його двоє дітий, а сама скочила у хвилі Борістену. Але бог ріки велів її прогнати, кажучи: „Убити теперішнє можна всякому. Його смерть робить місце майбутньому. Але вбивати будуче се злочин, якого не простить ніякий бог, бо будуче, се якраз власність богів“. Злочинна матір пізнала свою вину й пішла благати Паппая, бога неба, щоби простив її гріх. Але і Паппай прокляв її, щоби не найшла мира ні у світі, ні там у підземеллі, тільки змінена у чайку заводила ураз і нагадувала усьому навіть серед найпалкіщого розгулу життя… смерть!
— Видко Скити не шанують жінок, але люблять діти! — пояснював Аґатонікос.
І так раз у раз пропливали попри острови, повні гамору та життя, пестрі від цвітів, які ковром укривали всі отверті місця. Сині китиці незабудьок, жовті козельці та кульбаби надили око, а хотяй зміж високих трав не видко було инших цвітів, то зате хвиля пахощів неслася від них та обдавала видців, наче жертівні пахощі святині. На правому березі показувалися зате вечерами величезні череди ріжного звіря. У тіни могутніх дубів, верб, осокорів, тополь та вільх припочивали тисячголові череди турів, диких коний, оленів, а серни, кабани, сайгаки приходили до водопою. Але ліс ріс тільки при березі, дальше шумів височенною травою степ, а вечірний легіт зі заходу приносив виття вовків. Найрідшою у сій розкішній пустині була людина. Всього кілька разів бачила Гарміоне на березі людий, а Трофіос пояснював, що се оселі хліборобських Скитів, або торгові станиці херсонезьких, ольбійських та пантікапейських купців.
В кінці дванацятої днини після виїзду із Ольбії побачили подорожні на високому виступі берега іздця зі списою,
