— А тепер подавайте сюди ольбійського крамаря! — гукнув Скит у діядемі.
Заворушилися Сколоти і швидко перед лицем царя станули Аґатонікос та Трофіос. Старий охолов уже з переляку, а видячи, що його життю не грозить ще небезпека, вмить відзискав сомопевність.
— Могучий царю! — начав мовою Скитів. — О скільки знаю, між начальством сильного города Ольбіополітів а тобою панує вічний мир, обопільна згода та любов. Тому думаю, що нічний напад на мою оселю, се тільки помилка хоробрих Сколотів, які взяли мене за кого другого. Якщо бажаєш на дальше доброї злагоди, якщо не хочеш бачити тільки замкнених воріт нашого міста, верни мені забране добро та жінку мойого сина, як належиться по закону богів та людий!
— Що бреше ся лисиця? звернувся цар до кількох старших Скитів, які стояли гуртком біля нього.
— Він каже, що ти, царю скривдив його й домагається відшкодування! — відповів із поклоном Октамазадес.
По скитському звичаю цар говорив тільки зі своїми достойниками, або з рівними йому станом чужинцями. А Аґатонікос не був ні сим, ні другим. Тим разом одначе цар Спадакес тільки для зазначення своєї гідности звертався до окруження, бо вслід за сим заговорив до Аґатоніка впрост.
— Таке? Ну, я тобі на се відповім. Ольбія живе у згоді зі мною, то правда, але чи й я знею, се не записали ніякі жреці, ні чарівники, ні на камені, ні на металю. Мир є в овець із вовками, та не у вовків із вівцями. Не мириться орел із сайгаком, ловець із туром. Ха! ха! Як смієш ти, гноєм та гнилою рибою годований крамарю, грозити мені замкненими брамами Ольбії? Вони для мене завсіди отверті, а якщо замкнуться, то я відчиню їх… але тоді крізь них втіче все життя із города, як вода з діравого глека, як кров із розірваної бючки…
Цар почервонів із досади, очі кидали лискавки, права рука стискалася в пястук. По хвилі одначе поміркувався і говорив далі:
— Та ти, як звичайно, брешеш! Усі Гелєни брехуни, але ти й між ними перший. Чи ти Ольбія? Чи Ольбія се ти? У мене є з тобою рахунок, а не з Ольбією! Ся дівчина, яку назвав ти своєю невісткою, се невіста Ойтозіра, який пропав десь у степах, а в якого руках право до власти над усіми Сколотами. Воно тепер в мойому посіданні, бо я добув його мечем. Бажаючи отже вдержати його в руках, питаю тебе: Де Ойтозірос? Скажи, а сповню усе, чого забажаєш від мене, хочби прийшлося відважити золотом тіла отсих побитих, або віддати тобі, старому трупові, сю цвітку.
