шився прибуттям гелєнської дівчини у царську юрту. Оттут у півтіни шатра вперве стрітилися Гарміоне та Ойтозірос від часу памятного двобою.
— Вітай, царю, — сказала вона, — вітай у своїй величі і змилуйся над безпомічною дівчиною! Ріши її судьбу як мога найшвидче, благаю тебе!
— Не глузуй, деспойна! — відповів цар. — Чи ти не розумієш, що між мною а тобою нема місця на пусті слова, та що наша судьба зависить після богів тільки від тебе? Скажи! Чи пізнала ти, чим ріжний Сколот від Гелєнця в очах тямущої жінки?
Хвильку гляділа дівчина у темне, худощаве лице Скита, вкінці усміхнулася жартівливо.
— Знати, то я знаю, тільки ніяк не можу зрозуміти, чому ти тоді… після втечі Трофія не прийшов вечірком у хату…
Вона надіялася обійму, поцілуя… першого поцілуя його повних, румяних, чорним вусом отінених уст… надармо! Ойтозірос кинувся зразу вперед, але припинився, зітхнув важко, потер чоло рукою, вкінці сказав:
— Ах, дівчино! Здається, поява самої святої Артімпази не врадувалаб мене більше, ніж твої слова, але щож! Недосвідна ти й незнаюча, тому гадаєш, що своєю згодою придбала собі чоловіка як у Геляді, більш нічо! Ти помиляєшся. У нас нема весілля, нема обрядів, як і нема пожиття між нелюбами, то правда! Але саме тому нема і сили, якаб розлучила сих, що справді любляться. Навіть смерть не ділить їх, навіть могила не кінчить пожиття між сими, що самі без свідків та жреців получаться любовним вузлом у тіни шатра.
— Ох! Демофілє померла з туги за Стратоніком. І їх не розділила могила…
— Ні, Гарміоне! Се не порівнання. Вона погасла наче випалений смолоскип, зівяла, наче осінний пізноцвіт. А ось ходи зі мною на Борістен, побачиш, що там діється. Спадакес не був справжнім царем, тому його хоронять уже нині. Побачиш…
Коли вийшли із шатра, кріваве зарево незлічимих кострів заливало ярким світлом долішню полосу чорної одноціли, якою налягла на землю хмарна, беззвізда ніч. При кострах суятилися Скити та їх жінки й дівчата. Мужі різали та паювали мясо, жінки виносили кобиляче молоко, сир, пшеничні коржі та лагодили вечерю. Видко було одначе, що вони спішаться. Не чути було ні співів, ні дотепів, ні розмов. Наче якась таємна сила підганяла всіх до поспіху, на якесь страшне, лячне діло, перед яким мовкне веселість та радість, а камяніє серце.
