— Дива оповідаєш, бабусю, — сказав вкінці. — Якби не те все, що ти зробила для мене, то гадав би, що ти мені ворог.
— Ворог, сину? Ні, я була ворогом твого батька, бо знала, що він буде погубою роду Судислава, але ти не Ратибор, а дитина Горислави… Я для тебе не пожаліла б і крови. Бо в тобі та в Ярославі одна кров пливе!
— Що ти кажеш, бабусю? Ми — свояки?
— Ми ні! Але коли твій батько привіз тіло Судислава з бою, моя дочка Ольга мала теж сина, Ярослава, який є молодшим братом твоєї мами. Ратибор знав це, але не признав його права і Ольга вмерла за рік із жалю та стиду. Хо, хо! Хитра це штука Ратибор!
— Розкажи бабусю! В мене просто глузди мішаються від того, що почув. Я, сама кажеш, не Ратибор хитрощів у мене нема!
Стара відірвала очі від шитва й подивилася на молодця. А з нього румянець зацвів на лиці, засвітилися очі, а вуста тремтіли від хвилювання.
— Хо, хо! Коли коняка вперто рветься вперед, то вкінці підпалиться і перекупник із міста й ногаті[1] не дасть за неї. Який тобі біс до минулого? Попий меду, заспокійся, а розповім тобі. А як ні, то бувай здоров у мене й без тебе діла доволі.
— Бабусенько, голубонько, — молив Олег, — розкажи. Я спокійно слухатиму.
18
- ↑ Дрібна монета.
