Тимчасом на великій прогалині на схід від села зібралося з двісті людей. На пеньку, посеред зборища, стояв боярин Ратибор і підіймав з голови шапку на знак, що бажає говорити. Підіймав її тільки незначно, щоб не понизити своєї боярської чести, та люди, ненавиклі до такої чемности в боярина, замовкли, хоч маком сій.
— Люди, христіяни! — заговорив боярин. — Жниво скінчилося здебільша й кожен із вас обчислив уже, скільки прийдеться тепер віддати на довг та відсотки. Правда?
— Ох, правда! — зідхнув мало не кожний.
— Аби тільки вистало! — обізвався дехто.
— Отже правда, аби тільки вистало! — підтвердив боярин. — Але я знаю, що тільки на мід та віск є ще ціна, а цього у вас замало. На решту нема купця, ні покупу, ні збуту. Нема й заробітку, кожен, бач, волить обробити землю власними руками, або заставити до праці власних рабів. Тимто й не ціниться праця рук, а відробити довг годі.
44
