Він мав замкнути пастку і вдарити на дружину баскака ззаду. Отак засіли вони й ждали приходу татар. Ярослав був при найбільшому відділі.
І ось серед загальної тишини почулося нагло три скигління канюка, умовлений знак заднього відділу.
— Ідуть! — сказав до Бортняка Ярослав. — Іди до передового відділу, щоб не пропустили ні одного татарина. Єдиним свідком погрому може бути тільки баскак. Татарин — це не наш мужик. Це воєнний чоловік, який і з раною на тілі може ще вбити ворога.
— Гм, це правда!
Останній погляд, видко, переконав кметя і він побіг на свій стан біля плетених щитів.
Враз почувся зліва скрип коліс та хляскіт кінських копит у грязюці. Це їхали татарські двоколісні гарби, навантажені добром та грошем. Повстяні покривала хоронили набір від дощу та вогкости, а спереду сиділи візники в кожухах, вивернених вовною назверх. Так само на косматих диких звірів скидалися кінні татари, що їхали по боках валки. Вони не привикли до вогкого підсоння північно-західньої Руси, тому цупко обгорталися тулупами та з недовірям і неохотою підіймали голови до небосяжних лісових велетнів, що губилися десь у піднебесній мряці. Вони знали, що це вже окраїна татарської займанщини та що незабаром уже повернуть вони в сухі, погідні степи на південному сході. Не один був би радо завернув коня й махнув туди скоріш, та
50
