116
Попелївною побереть ся, більш із нїким. Угерницький попав у розпуку, наробив чимало крику у Лошневі та Іванівцї і післав сина до Єзуїтів. Але тиждень опісля вернув Дрогомирецький із двома пішими гайдуками та принїс вістку, що Юрко втїк.
Пан Угерницький зовсїм зломаний пересиджував тепер сам один у кімнатї і не мішав ся до нїякої роботи, нї господарки. Панї Марта журила ся сим дуже і волїла би була навіть, щоби чоловік її запивав ся зі шляхтою як давнїйше, нїж сидїв одинцем мов окаянний у темній кімнатї та думав похнюплений над своїми невдачами.
Бо й справдї старий дуже піддав ся і хоч було йому що йно пятьдесять лїт, на висках виднїло чимало сивого волося, а риси загострили ся, мов у сїмдесятилїтнього дїда.
Ось червень добігав уже кінця, а пан Угерницький сидїв одної днини при столї над останками обіду, який йому подала жінка. Вона сама була на гумнї, дочка у кухни, а наймолодша донечка в замку у Дрогомирецького, який найкрасше з усїх умів забавляти її.
Крізь отвори у зачинених віконницях падали тонкі струї соняшного світла і наповняли кімнату півсвітлом. По раз сотий може пережував пан Угерницький свій біль. Перед його очима стали пересувати ся деякі картини війн, пожеж, мордів, грабежий і сї простори без кінця, завіяні снїгом, з під якого тілько тут і там виступали чорні пятна-пожарища. Йому згадували ся труди, небезпеки, брак поживи, напитку, холод, вогкість, спека, терпіня від ран....
— І все те, все те нї на що! — зітхав.
Але він мов слїпий ішов далї, не глядїв нї на хату, нї на сина. Тому й дитина його не могла мати до нього такого поважаня, як належить, бож майже не знала батька!
— Бог простить! — оправдував себе старий Угерницький. Се все для Юрка… За кресцитиву, се не для мене… не для мене!
Спер голову на руку.
— А тепер Корнїцький кинув менї в очи православєм. Щож се значить? Чи христіянське віроісповіданє може бути злочином, або хибою? Га! видко така божа воля! І я і мій син повмираємо шляхцюрами!…
В сїй хвилї появила ся на порозї худа, висока стать мужа. Довгий, сїрий кафтан обіймав її тїсно, та ще виразнїйше виступали під нею сухі рамена і плечі. Жовте, безкровне лице виглядало мов витяте з давних візантійських картин, а біла як молоко борода спливала на впалі груди. В одній руцї держав довгий, сукатий костур, у другій велику книгу.
— Слава Богу! — сказав уходячи.
— Во віки віков! — відповів старий Угерницький, не встаючи,
О. Андрей був властиво причиною, чому Юрко не послухав батька, і хто знає, чи пан Угерницький не був би на-
