44
— Нї, єймость. Я на „кобєрцу“[1] присягав її милувати, ну і так чиню.
— Не потребую афектів єґомостї!
— Ха! ха! ха! Знаю, знаю! І марципани переїдають ся, не то я, але так часом на відміну…
— Не мудрісьте, вацьпан! Кажіть передовсїм, по що ви якраз сих двох привели, можна було взяти яких двох ходачкових і баста.
— Та! та! та! „golota vel odardus“ краде більше, як син посесіоната, а я крадїжи не хочу. Досить Івашко краде. Потім може придати ся колїґація в Теребовельськім. Хто знає, чи я вже в найблизшім роцї не продам субстанції та не поїду на схід. Теребовельська шляхта та її протекція може придати ся. Ануж Цебрівські дізнають ся, що я був товаришем Зґлобіцького…
— Ат! вони знають лише Зґлобіцького і ведуть із ним війну.
Юрко кинув ся всїм тїлом — що за страшні картини станули йому нагло перед очима! — Безголовий труп молодого Цебрівського, крик, протести, трибунали, бійки, пожежа у старого Цебрівського в Кровінцї, його розпука… Все те бачив він іще хлопцем. І ось тут віднайшов він слїд цїлої справи. Бялоскурський спільник Зґлобіцького!…
Нагло стала йому ясна цїла пригода з Жидом і страшна лють огорнула його. Він хотїв отворити двері та розчерепити голову сеї гадюки, що ось і його хотїла ужити на власний пожиток і втягнути може в яке нове злодїйство. Та він нагадав собі слова Івана і „змітиґував ся“.
— Ось який твій процедер і господарство! — подумав. — Ось чому в селї волоське право, а не панщина!
І нагло счезла десь в очах Юрка краса панї Беати, остав ся тілько поганий образ людини, яка потурає тілько найнизшим поривам своєї природи. Отець Андрій нераз остерігав своїх учеників перед принадами світа, кажучи: „Глядиш з переду — краса! Брови як на шнурочку, уста як коралї, зуби як жемчуг, мов шовк волосє, мов самоцвіти очи. Грудь лебедя, бедра, ноги — рай, уся поява — ангел божий! Та ось із заду гнїздо хробів, гадюк, глист, скорпіонів та василисків. Се — світ!“
Лють, яка опанувала була молодця зразу, змінила ся в цїкавість, получену з обридженєм та погордою, а в серци зродила ся постанова зараз завтра покинути двір, не вважаючи на спротив Івана.
Всї ті гадки митом пролїтали крізь голову Юрка, а тимчасом пан Бялоскурський говорив далї:
— Відтак, цна[2] малжонко, бажав я й тобі зробити приємність. Оба formosi, гладкі й полїтичні кавалєри й можна мати
