58
— Алеж і він людина! Сеж гріх!
— Се не їх гріх, Юрку. І сяк хлоп стане скотом і так. А чи він ситий, чи нї…
В тій хвилї почуло ся кілька вистрілів.
— Вперед! — крикнув пан Бялоскурський і всї пустили ся через село чвалом. Нї Юрко, нї Іван не оглядали ся на боки, тілько їхали мовчки за паном.
Виїхали вкоротцї із села і на малім горбку побачили шляхетський двір із великим гумном, шопами, стайнями і т. д.
З нього вибігло якраз з двацять уоружених сабатів та молодий ще парубок у шляхоцькому жупанї. Вони відгрожували ся поза себе в сторону брами, а там стояли на сошках два півгаки і видко було двох похилених стрільцїв. Вони якраз вистрілили і з широких дул ішов іще дим. За сими двома видко було кількох инших, на гумнї стояли вози, а коло них крутили ся хлопи й гайдуки. Між ними сидїв грубий шляхтич у блискучому шовковому контуші, з карабелею в руцї.
— Рамбулт! А до чорта! — закляв пан Бялоскурський — Пронюхав собака! Та чекай, лотре! Видите, вашмостьове, — звернув ся до Угерницького, — чи не казав я вам, що тут уже vis armata[1] гуляє, заки ще небіщик замкнув очи.
— Ба, були такі, що замкнули їх йому, — докинув Івашко і засміяв ся.
— Чи прикажете, ваша милість, напад?
— Розумієть ся, тілько бачиш, вашмость, „інеквітація“,[2] се річ сусїдська! Як убєте якого хлопа, то пусте, але бережіть гайдуків, бо се коштує!
Очи Юрка блиснули.
— Не знаю, чи удасть ся менї виповнити всї desiderata humanitatis[3], але імпету[4] менї не бракне.
— О, spero,[5] що нї!
— Вперед, хлопцї! — крикнув Юрко і добувши шаблї, пустив коня в чвал.
— Алла! Алла! — крикнули по звичаю гайдуки, сабати і пахолки пана Бялоскурського.
І юрбою кинули ся до брами двора. Прогнані гайдуки пана Залушковського побачивши се, скликнули ся й собі, а не бачучи возів пана Бялоскурського, які остали ся позаду, думали, що Бялоскурський приходить їм у поміч.
Вони кинули ся й собі за нападаючими.
Сабати й пахолки пана Рамбулта не надїяли ся нападу, бо знали, що пан Бялоскурський був завсїди спільником їх пана при таких нагодах, як рочки, похорони, ярмарки і т. п. Тому не брали ся до оборони, тілько оден крикнув:
