богам, тільки тим, яких опіка наче обгортень пальмове грозно, ослонює велич Сінахірби?[1] Я… поклонник Іштари. Вона веде царя до побіди, вона осолоджує його ночі у розкішних городах палати, вона і на мойому чолі зложить колись поцілунок…
Коротко, нервно, засміялася дівчина.
— На тобі, Любарно, гребенастий шолом зі золотистими відзнаками сотника. На тобі шкіряний, спіжем та золотом набиваний каптан; на золотому кружкові нагрудника імя Ашшура. Так! Але чи твоє серце не бється, коли зачуваєш про ворохобню у краях Наірі, Мітанні, Сірляї? Чи не дрожить твоя рука, коли побиваєш їх борців мечем, не знаючи, чи червона кров, яка пливе з їхніх ран, не споріднена з твоєю? Чи не жаль тобі моїх братів із Ніппуру, Бабелю, Сіппару, які воліли получитися з Халдеями та Елямітами, своїми споконвічніми ворогами, коби лиш позбутися проклятих кігтів Сінахірби? О! проклятий він, проклята його сила, а Іштар з Нініви се кровожадний демон розбишацьких пастухів Ашшура. Вони грубі, присадкуваті, як видуті повітрям бордюги на Фраті. Вони тхнуть запеклою кровю та баранячим лоєм, а їх віддих чісником… Глянь!
- ↑ Сінахірба (Санхеріб) син Шаррукіна (Сарґона) 705 — 681 до Хр. усе життя боровся з могутнім союзом всіх пригнетених Ассирією держав. Урарту (Арменія), Наірі (Курдистан), Арам і Мітанні (Сирія), Елям (зах. Персія) і Халдея зірвалися до бою, а головні труднощі справляв Бабель-Вавилон, де став королем Мардукпаліддін, князь халдейської Біт Якіні. У злуці з Арамом та Еламом, Мардукпаліддін заняв Вавилон та присилував царського намісника — короля Білібні підчинитися. Одначе недовго тревала радість. Форсовним походом надійшов цар і люто пімстився на ворохобниках. Проте боротьба не вгавала, а скінчилася аж по трьох роках зруйнованням Вавилону. Мимо побіди одначе могучість Ашшура хилиться з того часу до швидкого упадку.
