ної груди, а уста наче у немовлятка, яке глядить матерньої груди, гляділи уст Любарии. І впилися в її уста його губи, а рука здавила її стан кріпко, кріпко, до болю.
І тоді видалося дівчині, що боги вийняли з груди її душу, а серце розплилося у неземній розкоші зєднання з любимим…
Дикі оклики та метушня за стіною огороду отямили обоїх. Серед окликів почувалося разураз імя Даяни. Наче жертівний огонь, загашений умілою рукою жреця, враз потахла любовна страсть Любарни. З важким проклоном подався в зад і добув меча. Крики за стіною кріпшали щораз то більше, а хвилями почувався брязк збруї… Глянув на Даяну. Вона вже отямилася, лиш кутики її уст опустилися в долину, а в очах блестіли сльози.
— Мене кличуть! — говорила крізь плач. — Твоя Іштар зла й жорстока богиня! Горе!
— Ох, Даяно! О скількиж солодшим буде для мене день сповнення! — закликав Любарна.
— О так! — відповіла дівчина, а на поблідлих ягодах зацвів румянець. — Не забудь лиш прийти за три дні до храму Милітти. Біля останньої пари крилатих биків, під синьою стіною я ждатиму! Поцілуй ще і пращай!
Проворно, понад берегом ріки, там де стіна не доходила до самої води, розсунула цвітучий корч рожі і счезла в огороді батька.
Пильно надслухував Любарна, під стіною, готов кождої хвилі заступитися за Даяну, якщо булоб сього потреба.
І справді, зразу піднявся ще дужчий крик, а тонкі, жіночі голоси евнухів лящіли у повітрі як крики журавлів.
— Де була? Куди ходила? Де скривалася? Покажи одежу!
