Перейти до вмісту

Сторінка:Опільський Ю. Сумерк (1921).pdf/13

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

маєте бути наслідниками нашого заповіту.

Хлопець слухав, рознявши рот, але не розумів гаразд слів Носа. Погодив тільки те, що батьки задумали щось велике, нечуване і що йому також прийдеться у сьому взяти участь. І серце так і стрепенулося у молодих грудях.

II.

По стежках величезного саду в Руді походжало два дні опісля двоє молодят: Андрійко та невеличка ростом, кругла та рум'яна, мов путивочка, а чорнява мов ахат чотирнадцятирічна дівчинка. Андрійко був одітий у короткий, витятий кубрак без рукавів, облямований купчастим футерцем. З під синього кубрачка добувалися широкі у гори, а вузькі в долині рукави з малинового шовку, нашивані золотими галунами на випусках та розрізах. Такої самої краски були і короткі, обтислі суконні штани, впущені в високі, жовті чоботи — сап'яки з довгими носиками та високими закаблуками. Куня шапочка на голові та богатий, коралями висаджуваний ніж у піхві, що виглядав із під кубрачка, доповнювали строю. Хоча крій його не був ні руський, ні західний, хоча й не було на ньому яскравих красок, у яких любувалося століття, все таки його поява робила на товаришку чимале вражіння. Вона раз у раз гляділа то на стрій Андрійка, то на короткий кожушок та звичайненьку собі суконьку, у яку оділа її няня і сумно кивала головкою, а обстрижене, чорне мов крило галки, волосся опадало аж на її темні, великі очі.

Ранок вибрався, як на те, гарний, погідний. Золоте листя грубою верствою укривало землю, а на нього з пустого гілля спадали хвилинами краплини води, наче грайливий жемчуг. Здавалося, перед відходом на далекий південь бажає любе, тепле сопілко ще раз оглянути сю сумну землю під холодом і усміхнутися на пращання. У його лучах була й веселість і сум, сей важкий розпачливий сум поліської осені, що поволі, у мраку завившись, ступає по холодних драговинах-болотах, по розмоклих греблях, по лінивих водах, щоби вкінці втонути-счезнути у чорному, сосновому лісі.

— Чомуж ти нині так замовкла, Мартусю? — питав Андрійко. — Вчора увесь день базікала, тріпалася, підскакувала, мов горобець на мотузку, а тепер, наче проковтнула отця єромонаха Івана.

— Бо вчора ти був якийсь такий… свій, як дядько Микола, або батько, в звичайній шапці та каптані, у якому ходять і у нас… а нині ти чомусь не той став… і кубрак, і рукави, і шапочка… зовсім такий, як розказує няня…