ходу. Князі Ґедиминовичі добрі були, бо старини не рухали, але Ольґердовичі та Кейстутовичі можуть бути інакші. Тому треба землям подбати про се, щоби так, як за давнiх часів, так і тепер міг народ сам напутити непутящого князя! Ту обурився боярин Волович, що виріс на вельможу доперва за князя Витовта, і сказав: „Як що великий князь прогнав менчих князів із їхніх волостий, то на се його великокняжа воля, і не нам на неї ремствувати. Ми його піддані, князі, чи холопи!“ Кметі і деякі бояри притакували, але князі Глинські закричали, що руські князі не холопи, ані путні бояри, та що найдуть собі опіку у московського великого князя проти Литовців, Ляхів, короля, а навіть проти власних підданих. Всі замовкли, бо здавалося, що нарада переміниться у бійку між князями, а новими великокняжими боярами. Аж ось старий кметь зпід Київа Тихон Грач поклонився і заговорив про се, що княжі піддані холопи, а навіть і свобідні кметі не думають мішатися у спори, бо вони однак нічого за се не дістануть, а чи пан сей, чи другий, то їм се зовсім все одно. Боярин Василь гукнув тоді, що у будучому руському князівстві не буде ні кметів, ні калачників, ні путних бояр, тільки свобідні люди і князі, а усякий буде ніс військову службу нарівні з другими по змозі й після майна, а у московську неволю так само годі йти, як у польське ярмо. Князі Глинські накинулися на нього, за се кількох бояр стануло за ним, а хлопи лавою відгородили їх від противників. Боярин говорив далі, обіцяючи всіляке кметям, аж сі прогнали Глинських зі збору. Відтак, коли селяни усею громадою провожали боярина додому, поцілила його стріла одного з князів, які думали, що, убивши боярина, урвуть голову „крамолі“, бо так назвали свої наміри боярина.
— А ти відки усе те знаєш? — спитав князь, дивлячись у вічі Грицькови.
Грицько усміхнувся.
— Не думайте, ваша милість, що ми холопи, не розуміємо усього того, що довкола нас твориться. Громада се великий чоловік…
— Але безголовий! — докинув Коструба.
— Безголовий, правда, але у нього не аби яка память!
Князь глядів із подивом на сих двох мужиків, з яких один так знаменито розумів наміри старого Юрші, а другий був знахором, хоча виглядав наче молотільник із Поділля, або осочник із Біловежі. Картина з давно минулих днів промайнула перед очима його духа. Кріваве, повне крику, гамору та ломоту побоєвище і далекий, богатий красками й видами світ Альп. Перед сорок кількома лі-
