— Тоді — пробурмотів — тоді… перевернувсяб весь світ! Але… але до сього не дійде, бо Свитригайло князь із князів і він завсіди волітиме польську корону з Литвою та Руссю, чим славу Джінґісхана…
Юрта понурив голову.
— Так! він волівби її безумовно! — признав — і певно найшлибся такі, що ратуючи волости, падання, панщину, далиб йому її хочби по трупі Ягайла…
— Звісно! Близчі мині ви, воєводо, від мазурського кметя, або велико- чи малопольського „сцєрчалки“[1]. Чомуб мало бути інакше між польськими, руськими та литовськими панами?
—Настала мовчанка. З острахом слухав Андрійко слів Поляка, з яких догадувався, що польські маґнати віддадуть радше Свитригайлові польську корону, чим допустять до повстання окремішньої руської держави. Значить і на великого князя годі надіятися самостійникам.
— Навіщож ведеться війна? — спитав вкінці Монтовт, який, хоч і не все, то таки дещо розумів із усеї розмови, — нехай король признає великого князя, поїде на Русь та Литву, а верне у Польщу на чолі панів, які волею, чи неволею доведуть до послуху усе, що не хоче коритися маєстатові.
— Війну веде шляхта, а не пани — вельможі, ні князі, ні король. Може бути ви, достойний боярине, сього не розумієте, але воно так є.
— То значить, — вмішався нагло Андрійко, — король веде війну з сими, що моглиби його поперти у змаганні до власти.
— Мовчи, момсику! — гукнув воєвода на братанича напів жартом. — Не твоє діло!
— Не гримайте, воєводо на хлопця, — боронив Андрійка посол. — Сей, як кажете, момсик сказав правду! Король окружений ворогами королівської власти веде війну з сими, що попірають якраз самодержавність князів.
— Не забувайте достойні, що королівська влада, а самостійність князів, се також не рідні сестри! — не згодився Монтовт.
— Як звав, так звав! — відповів Юрша Монтовтові. — Все таки ні ви, достойний, ні вельможний пан староста не доцінюєте справи народности. Не розуміє її і Свитригайло, а не хочуть розуміти король і пани. Зате добре її зрозуміли польські шляхтичі, розуміють і деякі пани, а хто знає, чи й литовське боярство і хлопство не скаже ще свойого слова до речі.
Старий Сава налив грецького вина у срібні чарки і розмова поплила другим руслом. Невдовзі посол удався на супочинок, а відходячи скартабелята, неповноправного шляхтича відтягнув Андрійка на бік і сказав:
- ↑ Скартабелята, неповноправного шляхтича.
