бідою знищить він шляхту, а зі сенатом та королем згода не трудна. Зрозумів? Поїдеш?
— Так, дядьку, зрозумів і поїду! — відповів Андрійко — добраніч вам!
— З Богом, дитинко!
Усю ніч горіли огні на стінах по приказу Монтовта, який відповідав за безпеку замку, а і при польських шопах усю ніч суятилися вартові з обави перед випадом.
На другий день відїхав посол з грамотою Юрші, яку написав у ранішніх годинах Андрійко, а вслід за сим береги рова зароїлися від челяди, яка розшукувала мерців. Одначе хотяй польські ратники прикликували замкових до себе на гутірку і показували з далека фляшки з вином, які заграбили в луцьких пивницях, ніодин мужик не покинув стін. Вони тільки відгукувалися насмішками і пильно направляли порубані та поруйновані приступом заборола, а Андрійко пильнував лично безпеки замку і кождої хвилі був готов дати опір навіть правильному наступові. Так минув один день, другий, а третьої днини спустили Поляки в рів сплав, на якому була челядь із гаками. Сими гаками мала вона перешукувати за потонувшими тілами. Увагу Андрійка звернула на себе чимала громада ратників, які стоячи на краю рова, вигукували грімко, коли челядь видобувала з болотнистого дна чорні, грязюкою обліплені, до непізнання змінені, вонючі звертки зелізива, скір та лахів, які ще перед трйома днями звалися лицарями чи ратниками. Вкінці підплила дараба якраз проти сього місця, де стояв Андрійко. Він перехилився через забороло, щоби розглянути краще, що саме видобули з рова дарабники, коли нагло зір його впав на поміст дараби, на якому складано мерців. Складався він з драбин, таких самих, як сі, що їх уже Андрійко бачив при наступі. Вмить збіг Андрійко зі заборола і крикнув на вартовий відділ при воротах. Три сотні оружніх ратників стояло там завсіди на готові і з ними вернув молодець на стіну.
А сплав плив швидко якраз у се місце між полудневою вежею а головною брамою, напроти якого зібралася згадана товпа. Один кінець дараби причалив до внішнього берега рова, а другий ніби ненароком діткнув внутрішнього. Мерців повиношено, за ними подалася і челядь, але дараба остала вклинена між оба береги рова, неначе міст…
В тій хвилі, наче на перегони зі смертю, грянула уся товпа на дарабу, вмить підхопила шість драбин з її дна і підбігла до стін. Але о диво! Зелізні вили не допустили гаків до заборола, а з гори сипнулася на наступаючих така валява стріл, ратищ, каміння та колод, що товпа завернула
