рве найсвятіщі звязи родинного життя. Заребма, боярин Микола, повстання, усе те перевивалося через уяву-память мужиків і туга счезала знову.
Терпів від нудьги й Андрійко. Він сам, Горностай, Грицько і Коструба поділили між себе нагляд над вартою і чергою виходили на стіну долішнього зммку глядіти у польський табор. Відколи до Поляків завітали голод і смерть, табор наче запав у просоння. Бували дні, шо кромі голодних панських собак ні жива душа не показувалася над ровом. Надармо питав себе Андрійко, пощо властиво король чепить під Луцьком, коли мігби так само добре вести переговори з Володимира або Люблина. Не міг прецінь сподіватися, що голодом примусить залогу до здачі, а тим менче, що возме замок приступом. Юрша поясняв се стидом, але Андрійкові здавалося, що король жде на прихід великого князя, щоби з упадку злуки Литви з Польщею віднести хоч одну користь: Покорити шляхту в користь королівської та княжої влади. Одного дня пізнім вечером якраз думав про се, закутавшись у довгу, вовняну гуню на заборолі прибрамної вежі, коли ратник прибіг з вісткою, що біля задньої фірти стоїть чотирох мужів, які прохають впустити їх у замок.
— Вони самі? — спитав.
— Самісінькі!
— А певно?
— Зовсім! Стежина там вузенька. Та сама, що нею князь Олександер…
— Ну гаразд! вже йду!
І Андрійко побіг на фірту. Серед вечірньої пітьми стояли під фіртою чотири постаті, одна побіч другої.
— Хто ви? — гукнув.
— Ми з Поділля, від князя Несвизького, — була відповідь.
— Зачим?
— Добровольці!
— На біса нам доброволців! У нас власного люду доволі, а й у вас певно є діла немало.
— Діло є, та не тілки що тут, а тут у вас, кажуть бояри, такий сам лад, як у ордені в Прусії, то ми й прийшли привчитися.
— А що ви за одні будете?
— Двох братів Зарубських, Судислав і Давид та Онуфрій Курцевич з челядником. Змилуйте ся, не питайте, тільки пустіть, бо їй Богу, поздихаємо під воротами!
— Хвильку заждіть тільки, славетні бояри! Я не знав, що аж таких знатних гостий прислав нам Бог у замок. Ось ми вам спустимо драбину, бо фірта заложена камінням.
