Проч! коротке маленьке слівце кинув йому великий князь, наче копнув ногою собаку, яка лизалася та скавуліла біля його колін. Проч!… Страшна сила у сьому слові! Вона прогнала його з близости володаря, вона нагородила його за вірну службу народові, вона й розтяла усі вузли, які вязали народ, князя і його. Наче хто продер занавісу, яка закривала собою святу ікону і показалося, що се тільки олійною краскою помазана доска…
Наче привиди мелькали по боках дороги велитенські дерева. Ошалілий від болю кінь, поклавши по собі уха, рвав що сили вперід, витягнувшись як струна. Давно злетіла шапка з голови Андрійка і повисла на мотузку, а вітер звівав ясні кучері з розпаленого чола. Зуби молодця стискалися наче від болю, а в його голові шаліла буря.
— Злодій, злодій! — кричало щось у глубині, — зрадник, поганець! Хай кров та сльози замучених тисячів упадуть проклоном на тебе, на твій рід до десятого коліна! Хай побє свята земля твою прокляту голову, щоб ти до суду–віку не найшов мира ні на сьому, ні на тому світі… Хай твої кости на вічні віки валяються по землі, як кости Каїна!… Згинув батько, згинув у страшних муках боярин Микола, тільки крови, святої, рідної крови оросило сірі стіни Луцька та сю вже тільки разів перепоєну ріками крови галицьку землю і навіщо? На се, щоби проміняти сю освячену землю, сей многострадальний народ за згоду і злагоду з найтяжчим ворогом саме тої землі й саме сього народу! Горе! Мова не найде слова на се, грудь не найде віддиху се слово висказати. Темніє в очах від дикої злости, люти, скажености…
— Стій! — чому я його не вбив? — крикнув голосно Андрійко і спинив коня. — Побивав я Ляхів, перевертнів, чужинців, заливав кровю опришків-наїздників волинські та подільські села, не боявся ні смерти, ні ран, ні жорстокостий… Чому я його не вбив?
Темніло. Кріваве зарево заливало овид горою, а сподом стелилися синяві тіни. Мрачні опари підіймалися з вогкого ліса й обсновували його великанів наче серпанком. Праліс укладався до сну. Кінь Андрійка важко стогнав від дикої їзди по вибоях та пісчастих або болотнистих стежках. Він оглядався разураз на їздця, який міжтим несвідомо найшов рукою шапку та наложив її на голову, але сам сидів недвижно в сідлі і глядів на крівавим заревом залитий шлях та на сірі тіни.
— Чому я його не вбив? — питав себе Андрійко. — Гей, пімстивби я одним ударом усе лихо, всю погань, зраду,
