гадюки були ліниві, повільні, а коли вайдельот, ударивши її тричі земний поклін, начав співати півголосом якусь старинну пісню, гадюка підняла голову, але відтак опала безсильно. Довгою, темною чертою значилася вона на долівці, наче мертва… Вайдельот підсунув її глечик із молоком, але дарма! гадюка не хотіла пити. Старець нахилився над видко недужою гадюкою і встав.
— Велике горе впало на племя Кейстута та слуги богів, Бірути. Гнів Пекола, що від пятдесяти літ повис над Литвою, вдаряє ось тепер стрілою Перкуна у великокняжий стіл. Велика небезпека грозить Куніґасові, а чи є на неї рада, побачимо, як позволять боги, яких ви оба вирекли ся…
— Я… ні! — відповів півголосом по хвилі вагання Жигимонт.
Блискавка майнула в очах старого поганина, який тямив ще ідолів Перкуна над Вілією, та кріваві жертви з німецьких лицарів у поварських горах.
— Коли так, то будь певний, княже, що поговориш ще з братом, заки його уста замкнуться на віки. Тільки не трать часу і розпитай як слїд про найважніще, бо час короткий! Гляди, ось на голові вужа — опікуна, появляється вже зелений мох. Се мох тільки, та його зелень се та сама зелень, яка вкриває весною гроби усїх, що померли до осені!
Те кажучи, старець видобув із гаманця якесь зілля, та кинув його на невеличку сковороду, у яку наклав уперед розжарених угликів. Синій, солодкавий дим наповнив кімнату. Медведиця зірвала ся і, ставши на задні лапи, заревіла зі збентеження і переляку. Але один движок князя Жигимонта успокоїв її. Вона сіла на порозі та стала кивати головою на обидва боки, наче пяний чоловік. Також гадюка бажала видко втїчи від диму, та не стало її до сього сили. Вона тільки двічи здригнула ся та висолопила язичок, а там і відкинула голову й застигла… Ґірвойло покрутив головою, пробормотів кілька незрозумілих заклять, та потер чоло рукою.
— Куніґас не доживе вже до вечора, — сказав.
Видобув хрест Витовта з попелу і сплюнувши в бік, підійшов до лежачого. Хрест повісив на попередньому місці, а зза пазухи вийняв маленьку глиняну фляшочку та влили її зміст в уста Витовта. І нагло ожило восково бліде лице конаючого. Чорні плями, які указалися були на висках, виступили тим яркіще, коли усе лице почервоніло від горячки, очі розплющилися, а з уст вирвалися слова:
— Жигимонте, ти тут?
— Так, брате, я тут при тобі! — відповів князь, і приступив до ложа.
