— Ох, не згадуй мині сього, лицарю, се було тільки слово і більш нічого. Тоді не гляділа я в тобі душі, а найшовши її, збентежилася тільки. Але тепер, тепер, коли ми самі, а довкола нас тільки розгукані живла та тупоумна служба, не ховаймося від себе за сумніви, недовіря, облуду? Питаєш мене, чому я холодна мов Ангел смерти? Бо я нещасна! Ось чому! Се, що я тобі казала там, при комині, е було тільки слово, се що кажу тепер, се правда!
Задихавшись, сіла біля Андрійка на лавочці. Зпід розсрізу сукні виглядала розхвильована віддихом грудь, а ті самі опяняючі пахощі обдавали його, що тоді там у одрині в замку…
Але сим разом не стояло на перепоні нічо. Се, що ділило Андрійка від спокус Змія-Горинича, розпалося, розвіялося, між Офкою а ним була тільки ненависть до всього, що їх ділило досі.
Тихо, незначно ліве рамя молодця обійняло стрункий стан жінки, а рука діткнула повного, пружистого тіла.
— Ах! — зітхнула Офка та через хвилину всім тілом пригорталася до геройської груди Андрійка.
— Не вини мене за холод, лицарю, не знаючи мойого горя. Пізнаєш його, то й осудиш сам!
Вирвалася з обійму, сіла на своє попереднє місце і стала розказувати про Кердеєвича. Зразу не був її понутру підстарший уже та надто поважний муж, одначе незабаром оглядала вона його на турнірах, у яких одержав першу нагороду за тйост. Наче грушки летіли його противники з сідел, а він усім велів рачки лізти до її стіп, де вставали аж за її дозволом. Се дуже її подобалося, а коли батько, знакомі, а навіть король забажали її руки для Кердеєвича, вона згодилася. Пізніще стрітила свойого колишнього товариша діточих забав, який побачивши її, запалав пристрастю до неї та за всяку ціну бажав розірвати щойно загадане подружжя. За його порадою стала Офка ставляти Кердеєвичеві усякі умови, гадаючи, що він їх не прийме і так розібється усе. Одначе засліплений красою дівчини боярин готов був за її ласку запродати душу чортові і годився на все. Він понижувався, просив, жебрав, і тоді втратила вона для нього пошану та прихильність і все єство збунтувалося супроти зненавидженої злуки. Вона відмагалася, гляділа оправдання, викрутів, бажала тікати, та все надармо. Батько стеріг її як ока в голові, а на всі заміти й вагання відповідав невідмінно: „Добре, добре, все те поладнається після вінчання“. Тоді вона в останню ніч перед відданням рішилася на все, але тої самої ночі… віддалася свойому коханкові, щоби зненавиджений чоловік не чванився її віночком. Вона надіялася, що Кердеєвич не видержить
