Раз вона стає матірю моєї… о Боже!… моєї дитинки, так вона мині всім у світі і нема добра ні краси поза нею!
Так щож? Хотяй навіть тіни не було у його пожитті з Офкою, то все таки щораз то голосніше обзивалися в ньому давні змагання та стремління. Жар любовної страсти прислонив їх тільки на хвилю, а коли опав туман, поза ним не було нічого… Офка розуміла особисті бажання людини, якіб вони й не були, бо світ, із якого вийшла, поклав собі був Богом якраз особисту користь. Одначе поза се не сягала вона гадкою і не розуміла, що поза користю одиниці є ще щось вище. Король, Заремба, його свояки, канцлєр, сенати, князі, пани, бояри, вона сама та опутаний нею Кердеєвич, всі вони одно тільки мали на умі: заспокоєння себе самих. Тож коли тільки Андрійко заговорив про садження на новинах свіжих сіл у понуревій Київщині для оборони земель перед Татарами, вона мовчала, а опісля радила йому побіч боярських слобід садити і села для неперехожих мужиків, щоби розбогатіти у дозвіллі та безпеці, збудувати замок та виторгувати від великого князя чи короля нові надання або й княжий титул.
Гірше стріли Татарина вдарили сі слова Андрійка, але він бачив, що тільки любов до нього піддає Офці такі самолюбні гадки. Вонаж не була винна сьому, що її ніхто не навчив думати й почувати інакше, а пізніше життя поперло ще науку самолюбства незбитими примірами досвіду.
І знову сидів він раз вечером у червні на виверті серед ліса, а враз із хмарою комарів, які звеніли довкола нього, обсіли його сумніви. Опер чоло на долоні та глядів у червоні рефлекси світла на лискучій поверхні лісного озерця. Нагло чиясь рука доторкнула його плеча. Підняв голову. Над ним стояла Горпина.
— Задумався, лицарю? — питала. — засумувався? Чого? Навіщо? Лихом об землю! Жіночка цвіте мов маків цвіт, вроди-краси тобі не брак, срібла-злота хиба теж ні, відкіляж узявся смуток?
Андрійко зморщив брови.
— Жіночка? — заговорив суворо. — хто дав тобі право?…
— Хто? мій сивий волос та досвід. Залюблені завсіди гадають, що світ не бачить їх любови, як не бачать світа вони. Та проте не я стану тобі за се дорікати. Рівний глядить рівного. Нерівняж чорним кучерям Офки сива грива Грицька. Гей! Минула молодість, а на старости літ, хто у виборі не поспитає розуму, той доложить честю… Не твоя вина, ні її… се вина крови, яку Бог улив у ваше молоде тіло. Чомуж сумуєш, лицарю?
Андрійко не відповідав. Він справді сумував, та не знав, що відповісти Горпині. Тому відвернувся знову від
