з Олевську, попав на слід Скобенка, а сей справив його у Незвище.
До пізна в ніч сиділи всі троє при столі, аж коли на сході стало ясніти літнє небо, розсталися на супочинок. Останній се раз спільна крівля та спільний намет укрив їх любов та щастя перед заздрою судьбою. У останнє пригорталася Офка до груди одинокого мужа, який зумів пірвати за собою її горду, палку та самолюбну душу. Але радости, щастя не дала обоїм ся ніч, тільки сльози, жаль, розпуку. Одно словечко Офки: „остань!“, а Андрійко не оперсяб спокусі. Та вона не висказала його, хотяй серце стискалося в груди, наче передчуттям чогось страшного, а до недавна рожевою надією оповинена будуччина видалася нагло чорною безоднею Чортового болота. Важку боротьбу зводив і він зі собою, та конечність виїзду була неминуча. Перед зимою мусіло Незвище опустіти, а краса Офки мусіла заховатися у безвістях віддалі.
Аж останнє „пращай“ з трудом проказали уста і пірваний течією Припяті човен поплив долі водою.
Плили доволі швидко, а що в човні мали потрібну поживу, а ночами світив місяць, то й не приставали до берега аж у Київі.
Мати руських городів була тоді вже сильно підупала. Поза Печерською Лаврою не було властиво в ній нічого, що моглоби притягати до себе очі руського народу. Державне та суспільне життя збіралося наче притоки в головному руслі, на дворах князів, вельмож, знатніщих бояр. Зате доволі швидким живчиком било міщанське життя, головно торговля. Татарські купці приїздили туди цілими валками та привозили арабську, перську, та малоазійську куплю, бували зрідка Вірмени та Греки, але головно був тут осередок обміну плодів усієї Київщини, Полісся та Заддніпровя. Тут Андрійко і Грицько купили коні і поїхали осілим краєм за Рось, де кінчилися густі ще заселені волости, а тільки зрідка в балках та густих байраках крилася від татарських набігів нечисленна людність. Оттут правобіч Росі лежало у глубокій балці, крізь яку пропливав доволі значний потік, село Юршівка.
До нього належала уся полоса краю поміж долішнім закрутом Росі а горішнім бігом гірського Тикича, а й дальше над Синюхою землі стояли пусткою.
Черкаси, Канів та округи над Ворсклою мали державцями князів Глинських зі стародавнього татарського, давно одначе зрусченого роду.
