— Признайся, князю Кириле, прилюдно до скритовбійства, яке довершив недалеко відсіля над моїм батьком, признайся, а одержиш прощення, конечне для тебе на сьому другому суді там…
Мутні очі князя звернулися до Андрійка. Крізь пальці лівої руки, якими намагався заткати рану, бухала кров у мірових відступах часу, але все слабше і слабше.
— Уміраю! — прошептав князь Кирило, — попа! Так, то я вбив Василя… прости!
— Хай простить тобі Бог, як прощаю я! — сказав грімко Андрійко й устав. До вміраючого підійшов піп із хрестом і Грицько, який зі свойого сагайдака добув у платину завішену стару, заржавілу стрілу. Він поклав її вміраючому в руку, але сей уже не пізнав її. Його лице нагло осунулося, пожовкло, очі станули в стовп, усе тіло випрямилося і… вже труп тільки лежав перед громадою.
А тоді і піп і Андрійко вклякли над ним і молилися. Через увесь час двобою та при останніх хвилях князя громада мовчала мертвецьки, тільки князь Семен підняв руки горі, наче побачив яке страхіття і подався в зад, поміж своїх ратників. Аж устали піп і Андрійко, а Грицько закликав звінким голосом:
— Усі бачили, як виявилася Божа правда. Злочинець поніс заслужену кару. Хай оправдає його найвищий суддя на небеси, а ми віддаймо честь і поклін законному власникові волости і побідникові.
— Слава! Слава! — закричала громада.
Та в сій хвилі наче стріла з ручної метавки перебіг князь Семен простір, який ділив його від Андрійка і підняв руку з ножем.
— Здохай, псявіро! — хрипів і хапаючи за плече молодця, глядів місця, де вістрям мігби досягти тіла. Відрухово кинувся молодець у зад, одначе хто знає чи уйшовби був смерти, або хочби важкої рани, якби не меч та щит князя Кирила. На біду зачіпив за них ногою князь. Семен, а заки відзискав рівновагу, прискочив Коструба, ухопив обома руками ошалілого князя й підняв мов кота понад голову. У слідуючий мент, наче справді кіт, якого хазяйка викидає з хати, полетів князь між своїх ратників так, що падучи, повалив з ніг трйох чи чотирох із них. Повалені утворили один великий клуб, з якого на всі боки торчали руки, ноги, довгі рогатини та піхви мечів. Вмить змінився поважний настрій у виду забавних зусиль повалених устати на ноги і голосний регіт залунав у громаді.
Але ошалілий зі злости князь не тямився вже. Уставши, приказав ратникам ударити на Андрійкову дружину, а й сам скочив на коня. Та ратники не послухали, бо бачили рішаючу перевагу по стороні противника. Вони придержали
