кий удар на мозок — трохи неприємна панська слабість. От трохи дурійки та до божевільства ще далеко. Не дурно то наші люди на селї всякі лекші слабости відкладають на „по обробі“, бо у жнива нема коли химерити та лежати на печі…
Під вечір я почав пакувати ся в дорогу. Я сказав матері, що не буду спати цїлу ніч, щоби мене горячка знов не розібрала, скоро я поклав би ся до ліжка. Поки мама лягли спати, зайшли ще до моєї комнати і застали мене, як я сидїв при столї і шльохав гірш малої дитини.
— Ти чого, Левку, плачеш?
— Так чогось — кажу, не підводячи очий.
— Жаль їхати? що?
— Жаль, мамо.
— Не плач, сину, Бог ласкав — якось то буде. Пить!
Почали мене заспокоювати тай самі заплакали.
— А мама чого плачуть?
— Ну, я що иньшого, але ти не плач, шкода очий збавляти.
І ми розбексали ся, нїби „дїйсні“ члени якогось плаксивого товариства, а далї й розсьміяли ся крізь сльози. Бо так плакати на команду — се по правдї — штука, але трохи і сьмішно.
— Тай збирай ся поволи — додали трохи згодом.
— Я вже майже готов.
— Пакуй ся, синку, рано нема коли, о другій треба виїздити.
— Знаю, мамо.
Мама помогли минї спакувати мій військовий куферочок і відійшли.
Я був уже готов до дороги і пішов іще дати Марійцї від'їздного. Вона не взяла від мене гроший і якби з обуренєм сказала якось сумно: „Я не хотїла любити вас за гроші“. Сльози заблисли
