від вас — звернув ся професор знов до учеників — щоб ви вміли тілько iurare in verba magistri, а не мали своїх думок. На те ви вже старші ученики, щоби й свою думку мали і сьміло виповідали… Чому ти, Демидів, не віриш тим „огородникам“, що́ беруть ся дерево нагинати? Ану, прочитай свою задачу в голос.
Демидів став читати. У вступі задачі писав про народню фільософію в приповідках, які досить часто висказують зглядну правду, а то інодї й з етикою не в згодї. Перейшовши до теми, описав із іронїєю огородників таких, що як стануть нагинати деревину, то й зломлять звичайно. Буває дуже часто: ті, що́ беруть ся нагинати иньших, самі не ростуть „просто“, отже й не повинні дивувати ся, коли молоді люди нераз противлять ся їм. Відтак пояснив, як розуміє „нагинанє“, чи воно часом не шкодить деревинї, коли воно потрібне, і хто в загалї нагинає деревину. Не лиш огородники, але й обставини. Взявши приклад зі знаного собі студентського житя, розповів, як перше всього недостаток, брак опіки, прикладу, сердечности, нагинають хлопця так, що з нього виростає зовсїм не те, чого собі припадкові керманичі його вихованя бажали.
Спостереженя Демидова були бистрі, дуже часто правдиві, а заправлені то щирим жалем, то іронїєю, робили вражінє на цїлій клясї. Демидів скінчив уже читати задачу, а професор Дубровський все ще мовчав. Відтак станув перед Демидовим і спитав його:
— Чого ти нинї такий блїдий?
— Я читав до пізна в ночи — відповів Демидів.
— Чому-ж не читаєш у день?
