Що мій погляд на ту ґрупу наддніпрянської інтеліґенції невикликаний заїлістю боротьби, нехай посвідчить чужий обсерватор: в Диктатурі швайцарський делєґат Червоного Хреста сказав про неї: „У кожного народу інтеліґенція це мозок народу, а тут інтеліґенція це якийсь злобний абсцес, що затроює орґанізм…“ Він очевидно узагальнював свій закид і неслушно увільняв від нього всіх Галичан. Вони також мали гарних пташків між собою: це були ті, що на всякі способи підлабузнювалися до тої ґрупи наддніпрянської інтеліґенції, яка була при владі, й вічно горлали про „абсолютну єдність“ — звичайно не з нерозуміння, тільки ізза грошей. Бо коли такого пана було запитати, яким чином перевести цю „абсолютну єдність“, він цинічно усміхався, або ще більш цинічно говорив: „ Цеж для маси мусить бути“. Тут належали й ті військові „герої“, що ховалися за фронтом і рили проти власного правительства.
Щойно тепер при кінци писання цих мемуарів вияснилася мені самому властива причина, чому Галицький Уряд силою не розпоряжався на Великій Україні, як це тілько разів робили перед ним Уряди Західної України в 12 і 13 століттю: тричі галицький князь Ярослав Осмомисл, двічі волинський князь Мстислав, батько Романа Великого, сам Роман і син його Данило. Причина ця в тім, що ми не чули за собою Галичини, як підстави й жерела нашої сили. Бо Галичина була вже в руках Польщі.
