Разом сипнули крізь вікна, крізь двері,
Спереду, ззаду, з боків і зі стелі,
Хмарою лізуть та й лізуть собі…
Як воно малось, Гаттоне, тобі?
Зуби встромили нещасному в тіло, —
Скрикнув єпископ, усе защеміло, —
І розтягли в одну мить на шматки…
То йому кара за вас, бідняки!
З Кардуччі
РІЗНІ МЕНТАНСЬКОЇ
Зайнявся знову день Ментани,
Кривавий день різні,
Що раз на рік зрушає рани
Питомій стороні.
Все обізвалося навколо,
Стялись уп'ять бійці,
З глибоких трун підводять чоло
Замучені мерці.
Та не страшними кістяками:
Прекрасні, як були.
Химерно влиті зіроньками,
В тонкім серпанку мли.
Повітря знищечку лоскоче;
Легкий вітрець звіва,
Напрочуд пестить, щось шепоче,
Чаруюче співа.
За милих виплакали очі
Дружини, матері;
Скрізь ллються слізоньки жіночі
Від зорі до зорі.
Ми ж сон порвали непрокидний,
Щоб серцем відітхнуть,
Тебе вітати, краю рідний.
Круг весело, зирнуть.
