Зітхання, сльози — все бридня
У женщини оте,
Любов прямує навмання,
Слід зрадно замете.
Я не боюся більш грози:
Минуле не втіша,
Ні одна тихої сльози
Не викличе душа.
До моря давсь; свистять вали,
Бурхочуть байдуже…
По кому ж плакати, коли
Кругом усе чуже?
Мій пес повиє день чи два
Та й помандрує скрізь;
За харч, що трапиться нова,
Мене не пустить й близь.
Вперед, кораблю! Не страшне
Плескання вод у млі,
Аби подальш заніс мене
Від рідної землі.
Добраніч, хвилоньки любі;
І вам у тьмі німій,
Провалля, скали; і тобі
Добраніч, краю мій!
Не вихваляйте мені більш
Краси північної британки:
Зачарувала б вас незгірш
Чудовна врода кадіксанки[1].
Кіс злото блиском не влива,
В метких очах нема блакиті;
Але їх промінь огріва, —
Не знайдеш зору краще в світі.
- ↑ Кадіксанка — жінка з іспанського міста Кадікса.
