Лихолате! — муха до муравля згорда каже. — Не тобѣ зо мною ро̂внати ся! Все маю, чого лишь забажаю, свобо̂дна лѣтаю; а ты, мовь во̂лъ въ плузѣ караєшь ся за мерзенну страву. — Муравель споко̂йненько во̂дповѣдає: И се правда, що моя плата не богата; та бачь, вельможна панѣ — зароблена; нѣхто єѣ во̂дъ мене не во̂до̂йме, а ты ласощами годуєшь ся, та чужими. Тебе бютъ, гонять, а якъ коли — вбивають; менѣжь хто лихо заподѣє? За твою роско̂шь, мухо! не дамь я бѣды моєи.
Трудящій про лихо не дбає,
Лишь нероба марне пропадає.
Не въ першину хвальба соловѣєви. Славили разъ єго пѣсню птахи и звѣрята; лишь оселъ мовчавъ, траву заѣдаючи. Всѣ до него извернулись: — А тобѣ — пытають — сподобалась соловѣєва пѣсня? — „Чимъ єѣ згадувать! — оселъ во̂дповѣдає. — Гукнувъ я разъ лише; зъ єго голосу и слѣду не осталось.“
Всѣ якъ слѣдъ зъ осла засмѣялись… — Дурный въ тебе розумъ! — кажуть.
Красше — замовчати
Чимъ дурне казати.
