На третій день, над вечір, виїздив з тюремного двору візок, на котрому завжде вивозили гній і всяку нечистоту. Тепер на йому лежало щось прикрите сірою рядниною, а триногу кобилу поганяв, ззаду йдучи, кривоногий сторож.
То везли шматоване Петрове тіло ховати.
Кобила дотягла до кладовища і стала. Між кладовищем і шляхом, коло окопу, чорніла неглибока яма; а на окопі сиділи два грабарі, один чорнявий, другий білявий, і курили люльки. Як повозка наближилася, вони разом устали й узялись за лопати.
— Що воно таке, скажіть, ради Бога? — спитав білявий у сторожа.
— А Бог його знає.
— Старе, чи молоде?
— Панич, — одказав сторож.
— Панич?! — дивуючися, скрикнули грабарі.
— Що ж він таке зробив, що його заперли? — спитав чорнявий.
— А хто його знає. Нічого не зробив. Писав щось таке…
Грабарі стали, задумались.
— Отак, Пилипе, — вимовив білявий до чорнявого: — і вчися — лихо, і не вчися — лихо!
