лещатах. Йому нудно робилося. Важко дишучи, нетвердо ступаючи, пройшовся він по хаті раз, удруге. Голова впала на груди; руки обвисли, мов не його руки, а приставлені; він їх не зміг підняти вгору. Очі від утоми закрилися; рот роззявився; гаряча з його виходила пара. Стіни, стеля, долівка закрутилися, заходили ходором, мов хто крутив їх перед його закритими очима. А це зразу — все стало, покрилося темнотою: забуття насунуло, трудний сон наліг.
Не на довго він успокоївся. Мучена голова робила своє; мучені думки і в сні його не кидали: страшними химеруватими снами вони трясли його тіло. Очевидячки[1] дня зливалися з сонними марами й лякали його. Сторож, несучи снідання, стукнув дверима — йому здалося, щось страшне, темне, без образа[2], без обличчя, звідкись уставало, росло, все ламало на своїй дорозі й насувало на його… Він кинувся, устав, поводячи трівожними очима по хаті: сторож здався йому страховищем, височезним, широчезним, немилосерним. Задуте з похмілля лице його здавалося колесом; очі — ямами, в котрих жевріли искри якогось злого вогню, пекучого й
