Петро Хведорович прокинувся і схопивсь. У голові його ще снував сон свої визерунки: він бачив Жука, котрий хукав на набряклу, посинілу руку; сльози на очах його тремтіли, тоді як радість світила в очах Шестірного. Йому жаль стало Жука — здорового, чорного, мордатого. І серце в його стало, як він глянув на Шестірного — малого, злого. Він злякавсь його — і затремтів. Сон, як дим, знявся й полетів.
І знову він один у сирій сірій хаті; ліжко під ним; у кутку столик, на котрому стояв хліб і ще щось із їжі; а вгорі вікно, перевите залізними штабами, дивилося на його, як крівавий рот якогось страшного звіря, з гострими чорними зубами.
Петро Хведорович пізнав, де він — і холод пробіг по його гарячих жилах.
День промчавсь над землею — хороший, ясний, літній день пробіг як тінь над нею, запало сонце; ніч підняла своє темне крило і прикрила ним світ. Заблищали зорі в небі, як очі в добрих діток; зароїлися-заворушилися вони, мов живі; одна з них зірвалася, і вогненний світ переписав небо; знялося зарево за горою — то місяць виплив здоровий, червоний, крівавий. Заходили легкі тіні по-
