і собі ж тією стежкою! Візьмеш за руку таку попівну, поведеш її в церкву, наречеш своєю жінкою, станеш попом, зів’єш своє кубло, та й будеш Божу Службу правити, нарожденних хрестити, померших ховати, а молодих вінчати? Чи як?
— А то ж! — одказав Попенко. — Учись, учись у цій проклятій бурсі[1], тай покинь так на самому кінці? Себто, пливи-пливи, а на бе́резі возьми та втопись?! Може, й погуляю який там рік та другий, поки вишукаю багатчу попівну, та кращу парахвію; а там… пострижуся[2]… Нам один шлях!
— А далі вчитись? — пита Жук.
— В академію[3]? Ну її, ще в ченці пострижуть.
— А в університет? Тепер же й вам можна.
— Чого я піду туди? Чого я там не бачив? Хиба́ мені університет хліба дасть? Тут уже певне знаєш, що хліб буде, а там — попошукай його! Багато я бачив студентів, що у драних штанях ходять…
— Так! — одказав Жук і замовк, щось думаючи. — Та воно, й попом бувши, можна добро робити, — трохи згодом каже. — Та ще, дивись, чи не більше, нїж кому другому,
