плаче, хто скаче? Воно всім однаково світить, і всіх однаково гріє…
І темніє світ ув очах Петрових, застилає його важка туга. Ось бовваніє завод. Здоровенний димарь викидає клубками білий дим.
— Що то? — пита Петро.
— Винниця[1].
— Чия?
— Грапова. Жид куре[2].
— А то чий палац?
— Грапів. Німець живе…
«А то на пригірку чиї чорніють хати — з кривими верхами, дірявими оселями, оббиті дощем, обшпучровані[3] негодою?» думає сам собі Петро…
— Торкай, торкай коней! — каже він, одвертаючи своє лице від того…
Коні помчались. Дзвоник залізним серцем вибива йому зичну голосну пісню. І гуде та пісня ввесь шлях, усю велику дорогу аж до рідного дому. Там стрівають його рідний батько та мати. Погорбилися обоє, постаріли. Не старіє тілько радість у їх серці: батько радіє своїм сином; мати не надивиться на свого сокола.
