хліба сьогодні. Що ж мені з того, що через вік буде, коли я сам з голоду здихаю?
— Не можна ж усього зразу взяти.
— Брехня! — скрикнув Жук. — Не можна всього — бери частину!… Я довго, Петре, думав над цим і додумався ось до чого: не можна просьбою — бери силою! Бийся, борись, а бери!
Петро мов хотів був перечити.
— Стій, не переч! Ми нічого не виспоримо…. Ходімо краще їсти… ми розуміємо добре один одного, — сказав, задумавшись, Жук. — Я тілько бачу, що шляхи наші різні, а їх становище, Петре, однакове… Де воно буде, чи на шибениці, чи у Дніпрі… Все-одно, де б воно не було!
Мов хто обложив кригою Петрове серце, мов хто холодними руками взявся за його горло від тих слів. Темне й непривітне грядуще підняло свою запону і глянуло холодними очима. Петро скрикнув і прокинувся…
Світ борюкався з темнотою; в вікно заглядав він мутними очима, а по кутах, мов трястя, ті́палися померки. Петро підвівся, сів. Серце його страшно билося, голова горіла. Сон, як живий, стояв перед очима… думки далі його потягли. Далі він бачить, як усі принялися снідати, пересипаючи сьорбання юшки веселою жартівливою розмовою.
