ливости, але в більш примітивних, більш консолідованих суспільностях ся неохота торкатись священних дат і звязаного з ними репертуару в невідповідну пору знаходить собі правильний вияв у відповідній регламентації, яка забороняє виконувати ритуальні дії не в призначений для них священний час. Думка тут така, що сі обряди — тісно звязані з певними порами року, важним для господарства — впливають на них в бажанім для господарства напрямі, коли виконуються в свій час; а виконані в невідповідній порі сі обряди можуть викликати непотрібні зміни в погоді. Тому в тих місцях, де існує така регламентація, її пояснюють звичайно тим, що коли-б пр. дану ритуальну пісню заспівати не, тоді коли слід, вона викликала-б якийсь атмосферичний катаклізм, і сей острах охороняє правило від порушувань. Таким чином сьому релігійно- господарському періодизмові цілком ясно відповідав певний періодизм в пам’яті суспільства.
Спираючись на сю систему священних дат, що огортує його господарське життя, рільниче населення, таке, що живе вже під впливом тільки пережитків таких регламентацій, в своїх споминах використовує сей господарський періодизм для утримування традиції. Господарські приготовання і дрібні свята, що напр. в досить малих відступах наповнюють українські селянські початки зими, роблять підготовку до великих господарських і релігійних свят середини зими. Вони мають посередній звязок з тими великими святами і творять ніби етапи для відбудування памяти про сі важні моменти, яких не можна було оживляти в розмовах протягом року. Вони являються справжньою „рамкою“ для селянської традиції. Очевидно, що й індивідуальна пам’ять використовує сю, ритуальну рамку нам’яти для переховування своїх інтимних споминів, як її використовує і традиційна пам’ять громадянства, — не менше ніж ту меморативну сторону релігії, на яку положив сю вагу Гальбвакс.
Ми завважили, що для з’ясування сього автор повинен був звернутися до „селянської нам’яти“. Він міг се зробити в розділі про громадські верстви, що стоїть слідом за „релігійною пам’яттю“. Але на жаль автор і тут вибрав собі дуже тісне поле порівнань, звернувши всю свою увагу на маючі верстви: великопоміщицьку, аристократичну і новішу великоміщанську верству, як на верстви, що репрезентують політичну традицію народу, а немаючих верств, селянства і робітництва, він майже не торкнувся. Вони фігурують у нього лиш як протилежність маючих клас.
Можливо, що таке становище автора що-до робітництва в його очах оправдується тим, що робітнича верства не має довгих і одноцільних генеалогій і тривких традицій. В своїй старшій праці про робітництво (La classe ouvrière, 1913) він відзначив сю безтрадиційність робітничої верстви, що відріжняє її хоч-би навіть від. корпоративної свідомости старих ремісничих цехів; Причину сього він бачив в великій змінливості технічних умов праці індустріального робітника, а з другого боку — в браку сконсолідованого родинного осередку, який міг-би передавати робітничій дитині професійні і соціальні традиції робітничої верстви. Але разом з тим він констатував велику однорідність сеї верстви і велике почуття солідарности — тому робітнича верства і здалася йому найбільше відповідною для досліду структури класи взагалі. Тепер, коли справа іде про класову пам’ять, здавалось-би не менш доцільним перевірити на більш простих феноменах робітничої свідомости ті дані, що здобуті на підставі досліду складніших клас. До того-ж робітнича верства має таки й свою власну традицію класової боротьби — теж свого роду класову пам’ять, яка може теж бути темою досліду в рамках авторової роботи. Тим більше, що ся традиція надзвичайно скоро збагачується і особливо зросла за дванадцять літ, що минули від старшої роботи Гальбвахса, — тому з користю могла-б бути переглянена наново. Се безумовно шкода, що автор не проаналізував сеї робітничої пам’яти з властивою йому гостротою погляду: результати певно були-б цікаві, хоч може ще не так імпозантні, як досліди над старшими, консервативнішими верствами громадянства.
