який жив з рядовиками гарно, явилися в ночі телефоністи штабу та повідомили його (не як начальника штабу дивізії, а як свого земляка з Київщини) цілком секретно про те, що Петроград та Москва захоплені повставшим народом, що царя мабуть вже не має й показали друковану відозву якогось революційного комітету, закликаючу досить неясно до підтримки революції. Вони шукали поради (знову як земляка), чи арештувати начальство, чи почекати, бо майже всі старшини були під непомітним доглядом „сознательних салдат“.
Довелося порадити їм, щоб почекали на вияснення обставин і побувати „цілком секретно“ на таємних сходинах вояків штабу дивізії, в якому автор був начальником, а крім цього на таких-же сходинах в одному з полків, і теж секретно, без відома команданта цього полку.
Щойно в три дні після цього довірочного повідомлення прийшов дуже таємно, до власних рук самого начальника дивізії, наказ з вісткою про заворушення в центрах Росії, які безумовно мали бути зліквідовані, але, з огляду на небезпеку їх неґативного впливу на фронті, наказувалося скріпити догляд по частинах, головно припинити звязок із запіллям, щоб унеможливити прибуття аґітаторів; доручувалось між іншим виставляти стійки, щоб не допускати до своїх частин фронтовиків, повертаючих із відпусток та лічниць.
Цей розпорядок доказував тільки розгубленість центрального кермування армією та підтверджував правдивість „салдатської пантофльової пошти“, яка звалася на фронті „кашеварськими ізвєстіями“.
