двірця та майстерень, що по за ним. Слобідські гайдамаки дійшли вже до того залізничого шляху, що обходив дворець із боку міста і вели підготовку до атаки на двірець. Йшла горяча крісова та скорострільна стрілянина, а кулі чиркаючись і підстрибуючи відбиті долітали до самих гармат і памятника. Десь далеко в напрямі на Жидівський Базар було теж чути крісову, але рідку стрілянину.
Довідавшись про мету мого приїзду, Петлюра сказав, що цю справу треба обміркувати в спокійнійшій обстановці та просив почекати, поки остаточно стемніє, бо на ніч він гадає припинити бій, у надії, що завтра виступлять на боці Центральної Ради ті сердюцькі гарматчики, які розташовані в Гарматній Школі і до цього часу були невтральні. Цей виступ вирішить боротьбу з майстернями без зайвого розлиття крови.
На мою увагу, що це може бути пізно, бо з того берега вже перевели пристрілку, він сказав, що Муравьов посувається дуже методично та що час буде. Але гайдамаки певно думали інакше, бо після горячої стрілянини з боку стації залунало „Слава“ і двірець був взятий, а противник випертий поза залізницю, аж до майстерень. Стемніло та стихло. До Петлюри прийшли команданти за наказами, дехто з них, як от курінний Волох, ранений баґнетом.
Віддавши всі накази, поїхав штаб зі мною до свого помешкання на Фундукліївську.
Після тяжкого дня почали ми розмову, при чому зголоднілі штабовці та й сам Петлюра, не діждавшися пригріваних на вечерю консерв їли як
