Минаю „Сирецький Військовий Табор“. Якийсь гурток Січових Стрільців з порожнім возом вертає до Київа. Кажуть, забули, не розумію що, в касарні та треба взяти. Іду з ними, але коло „Скакового Круга“ нас зустрічає хтось крісовим вогнем. Значить справді Київ залишено, але чомуж стрілянина? Чому в боці від Політехніки бій? Очевидячки вийшли не всі.
Шлю назад наказ відходити на Ігнатівку, але надісланий верховий хутко вертається і привозить від мого помішника Андрієнка повідомлення, що полк дістав наказ вирушити до Ігнатівки. Цей наказ доручив штаб Сердюцької дивізії. Полк негайно вирушає.
Щоби докладніше орієнтуватися, їду не „старим шляхом“, а по шосе. Коло стації Святошин вантажаться на потяг дві сотні Поляків, збираючись їхати на Коростень, щоби пробитись до корпусу Довбур Мусницького. Варту на стації перебирає від них сотня Чехів, які залишаються зовсім невтральними.
По шосе в безладі їдуть ґрупи людей, возів і верхових. Зараз же за містом переїхавши через Борщагівський потічок, у ліску, бачимо обичаєвий малюнок після світової війни й революції: на траві два трупи, що держать у руках карти до гри; у одного ще затиснутий ніж у кулаці: Це наслідки сварки після гри…
Нарешті майже коло самої шосейно-почтової стації Борщагівка, недалеко від повороту по лісовій доріжці на Ігнатівку, зустрів я авто, в якому сиділи пп. Порш та Ковенко. Останній передавав накази підходячим ґрупам війська та поінформував мене
