вічував і вирішував питання про самоліквідацію, з огляду на безнадійність боротьби. Командант цього полку якийсь старший добродій лише знизував плечима та казав, що непевний завтрішнього дня.
Далі надибав я полк Вільної України, в якому козаки та дехто зі старшин вже „самоопреділились“… Сідлали коні і ладнали вюки на виїзд, залишаючи на місці зброю та частинно військовий одяг. Очевидно, що з полком вже скінчили.
Знайшов я і Богданівців. Залізні хлопці вартували так само, як і ми, входу до своєї вулиці та перепустили мене тільки, як пізнали. Командування їх мало тверде рішення: як і завтра не буде ладу, іти самостійно до Житомира. До Богданівців приєдналося декілька козаків Полуботківського полку, які доповіли, що їх полк мабуть знищений, бо найбільша його частина, що була коло Політехніки, не дістала наказу до відвороту, а ті, яких вислано сюди шукати звязку та інформацій, вже не могли вернути, бо були відрізані ворогом від полку.
Цілковито вичерпаний вернув я до своїх з твердим наміром ранком поїхати знову до Петлюри, щоби з полком прилучитися до нього, бо тяжко було зберігтися від отрути в такому осередку, яким була Ігнатівка, де йшов розклад.
Вплив деморалізації та паніки я добре знав ще з фронту, а тут люди були морально і фізично цілковито знищені боями, аґітацією та пропаґандою з боку чужого нам населення в Київі та Ігнатівці; були під вражінням повного погрому й траґічної байдужости Борщагівських сіл, про яку я скажу далі.
Поїздка у Шпитки не дала нічого, бо Петлюра знов ухилився від ясної відповіді, вона мені бу-
