ляють землі своїми руками“, та що панське майно має перейти „во власть народу без викупу“, а вони, мовляв, „купили“, значить не мають до цього права.
Так розумів чисті соціялістичні гасла кинені між несвідомих, темних затурканий царатом народ. Але всеж цікаво, що найголосніше кричали люди‘ яких одяг зраджував певну заможність.
Все це йшло на тлі пожежі, одурманюючого запаху розлитого спірту та крівавих калюж від худоби порізаної та діленої серед вулиць.
Проскакували вогники можливого насильства однієї частини людей над другою. Викрики: „кровопійці, Христа продали“, — знайомі гасла російських чорносотенних орґанізацій, химерно перемішувались з крайніми гаслами соціяльної боротьби, що недавно зявились між масами.
Ледви вдалося при помочі авторитету Центральної Ради і головне виглядові озброєних верхівців, утихомирити лютуючі мітінґи. Але що було робити далі? Треба-ж було вертатись до своїх відділів і рушити до Житомира. На щастя, прискакав якийсь панок, який мені доповів, що він викликав допомогу від Червоної ґвардії з Фастова, яка за хвилину буде тут та представившись мені як комісар правительства Совітів просив вдержатись, заки прийде „допомога“.
Створилося комічне становище. Але порядок порядком, а селяне були українські — наші, тому „вдержався“ я, не відкриваючи свого інкоґніта, аж заки переконав селян розійтися та не накликати репресій, та заки не надійшла таки досить поважна, Значно сильніша за мій відділ „допомога“, від якої
