від утоми, забризьканий болотом. А так „гер оберст“ в їх уяві не повинен виглядати…
Облича Німців прояснюються, коли я знимаю кожух та під ним вони бачуть старшинський „френч“, що правда, без відзнак, але зі значком російського ґенерального штабу на боці. Спостережений одним із них ґеорґіївський темляк та хрестик на моїй срібній туркестанській шаблі, та моя німецька-військова термінольоґія їх остаточно заспокоюють.
Користуючись вільною хвилинкою, коли „гер гавптман“ розбалакався з підполковником Балицьким, а решта прислухується, — питаю ґенерала Присовського:
— „А це що таке? З ними теж будемо битися, чи що“?
— „Та ні“ — каже отаман загону, — „вони ж наші спільники: Центральна Рада підписала з Німцями угоду і до Житомира прийшов на допомогу, по шосе, авто-панцирний дивізіон, а за ним іде кіннота. Повз залізниці на Бердичів й Коростень ідуть німецькі корпуси, а з одним із них Слобідський Курінь і Січові Стрільці. Німці наступатимуть аж заки не звільнять Україну від большевиків“…
І так сторінка історії перегорталася…
Вчорайші вороги ставали спільниками, а разом із тим національний ворог — в уяві декого з наших провідників уже починав називатись іменем, пануючої над російським суспільством соціяльної ґрупи, тієї ґрупи, яка була тоді не без впливів і на Україні.
Вузол соціяльних і національних відносин почав тепер замотуватись чимраз складнійше. Але про це зацікавлений читач довідається вже з другої частини наших спогадів.
