можливости переконати його, що національне питання є самостійне та істнуюче.
З другого боку командант настирливо доводив, що я маю революційне зіпсуття мозку і даремно думаю „вдержати цілість фронту“ з Українцями, що краще я зужив би свою енерґію та впливи на удержання штурмовиків, яких він мусить збірати по постанові комітету до Осиповщини (залізнича стація 15 верств від міста Мира, де була база корпусу) для розформування, але з яких він гадає зібрати надійний полк, щоб держати в руках комітетників.
Його теж годі було переконати, тому я тільки доказував йому, що український полк та ще під моєю орудою буде ще надійнійшим.
Але в одному ці два такі ріжні чинники були солідарні — у відкиненні всіх моїх проєктів щодо формування полку.
А проте видно було, що проти нас щось готується.
Армійська українська рада денервувалася — вирішила, щоби ми всі Українці III. Сибірського корпусу бодай дрібними ґрупами переходили до складу IX. корпусу, де більшість і так майже були самі Українці, але цю раду давали нам і російські комітети; разом з тим Українці Ґренадирського корпусу, через розташування якого провадив наш шлях до району IX. корпусу, повідомлювали, що в разі як ми спробуємо переходити слабими чи невпорядкованими гуртками попри корпус Московських ґренадирів, нас розброять, як дезертирів.
Отже, не було іншої ради, як бути напоготові та сформуватися революційно.
