ючих на Україні проти ріжних захватчиків влади. А разом із тим доводилося також показувати зуби тим селянам, які були за „списком Ч: 9“. Не буду додержуватись хронольоґічного порядку в своїх споминах і дозволю собі змалювати випадок, який трапився пізнійше в самому осередку Полісся, майже коло самої Припяти.
Село Лядне, в яке ми прийшли коло 1. січня 1918. року, довідавшись, що ми Українці, відмовилося впустити нас на нічліг під тим претекстом, що вони число: 9…
Згадане село складалося на 90% із дядьків, які мали від 40 до 50 десятин і мали великі прибутки з продажі Жидам сіна та дров із лісів. Ціла околиця вказувала нам на це село, як на богачів, але село було білоруське і тому було за… 9-тим списком, комуністичним.
Довелося загрозити селу, що пустимо його з димом і справа розвязалася без крови. Бо годі було ночувати в снігу на морозі 20 степенів, а шукати іншої оселі в цій країні, де село від села далеко на яких 25–35 кільометрів серед дикого пралісу, було неможливим.
Та повернусь до дальшого свого оповідання.
Через цілий 25-ий грудня був полк у русі. Зробивши при поважному морозі коло 30 кільометрів, дійшов до польсько-ліпківського села Тимоновичі, з невеличкою домішкою Білорусинів.
Це село лежало на шляху Несвіж — Купин — Слуцьк та через нього проходила проста телєґрафічна сполука між штабами II. та III. армії.
Найблизша військова частина російської армії була хлібопекарня IX. корпусу в Купині зі сходу та
