ся в етапному шпиталі залишити 6 хворих гайдамаків із познаками плямистого тифу, бо везти їх дальше на возах було неможливо.
В Петковичах треба було перевести першу платну реквізицію борошна з німецького млина, бо хліба вже почало не вистарчати. При цій реквізиції переконалися ми, що не все у тому глибокому запіллю спокійно та „благополучно“, бо дуже здивувався управитель млина, коли дістав від нас гроші за вимогою дати на них посвідку.
Під вечір 8-го січня дійшли ми до ріки Припяти покритої ледом, на якому не було ані порошинки снігу; тільки сям-там виступала вода.
З великими труднощами перетягли ми через лід обози і опинилися в Турові, де попали на ворожі установи задів окремої складеної з упривіліованих частин російської ґвардії.
Начальникові Турівського етапу ми подали себе як 12. важкий дивізіон і він у пітьмі ночі призначив нам стоянки в самому кінці містечка, при його східному виході. Та ранком, побачивши наших дрібних сибірських коней й почувши українську мову дуже стурбувався. За якийсь час російські С-ри, що були в етапному комітеті, повідомили нас, що нам загрожує розброєння та що до Турова викликано кінноту з гарматами.
Не чекаючи на таких гостей, ми відійшли в алярмовому порядку на села — Пінеже, дальше на Родивилів і славетні Глушковичі. Між Топерічем і Родивиловом, попри наш шлях, натрапили ми на стовп із написом: „Минська губернія“ з одного — „Волинська“ з другого боку. Хлопці не витримали та позлазивши з коней прибили другі написи: „Білорусь-
