І вірний звичці золота шукати
З землі підніме кільки камінців, —
І заблищить той амулет строкатий
В його вітрами пещеній руці!
А цей еспанець, взявши до кешені
Нужденний спадок віри дикуна,
Чи покладав, що в нім первісний геній
На всі віки прийдешні залуна?
Що вже онук його в Кастільї рідній,
Забувши славу славлених подій,
Не раз забуде і державні злидні,
В той амулет втопивши погляд свій…
А далі пройде той дикунський витвір
Десятки рук, кільки країн і міст, —
Такий змістовний у різьбі нехитрій,
Такий безсмертний, як і творчий хист!
Алхемик темний, бакаляр учений,
Пустун-маркіз і мудрий антиквар,
Столиця світу, Темзи, Шпре і Сени —
Всім амулет надхне глибоких чар!
А потім десь засне на оксамиті
В музеї тихім, — задхлім і нуднім —
