на дорогу аж до Шанґай. Але Джон Бунсбі завіряв своїй Танкадері, що легко як мева посувала ся по филях.
В послїдних годинах сего дня переплила Танкадера непевні проливи Гонґ-Конґа а маючи вітер за собою, держала ся при всїх оборотах знаменито.
— Моряче — сказав Пилип Фоґ, коли ґоелєта виплила на повне море — не потрібую вам поручати найбільшого поспіху.
— Можете на мене спустити ся, ласкавий пане, — відповів Джон Бунсбі. — Що до вітрил то уживаємо їх о скілько лише вітер на се позволяє. Наші легкі вітрила не помогли би нам нїчого, а навіть могли би спиняти біг корабля.
— Ви се лїпше знаєте, отже спускаю ся на вас.
Пилип Фоґ випростований з розставленими ногами стояв сильно як моряк і приглядав ся морю. Молода жінка сидїла за ним і дивила ся не без страху на понурий вечером океан, котрому мала ставити чоло на сїм легонькім корабли. Над єї головою розпростирали ся білі вітрила, що неначе великі крила несли судно в простор без кінця. Ґоелєта гонена вітрами немов летїла в воздусї.
Надійшла ніч. Місяц входив в першу квадру, а єго слабеньке сьвітло мало вскорі погаснути в мрацї овиду. Хмари гонені від всходу обгорнули вже часть неба.
Моряк уставив на корабли сьвітло, осторожність конечну на тих морях, куди тілько кораблїв перепливає, особливо близько берегів. Дуже часто лучає ся, що кораблї наїзджають там на себе, а з огляду на скору плавбу ґоелєти, могла она розбити ся на тріски від найменшого удару.
Фікс роздумував на передї корабля. Держав ся осторонь, бо знав, що Фоґ не любить вдавати ся в роз-
