7
— Бачите, — заговорила баба, — як що ви його й далі триматимете так у хаті, то він довго не проживе на білому світі...
— Не ваше діло! — відрубала гостро Данильцьова мати. — Кожний хай своє знає і до чужого не втручається.
Бідна! Вона ніяк не могла простити їй того, що та спалила в печі сорочку старшенького сина. Відчувала й баба провину, але нічого вже було робити, хіба що помагала Оксані важко зітхати та нарікати. Стала вона зітхати і на цей раз, але слова малого Данильця, які він сказав тоді, заставили її забутися за свої зітхання і вона тільки руками сплеснула:
— Перший раз чую, щоб мала дитина таке говорила...
А малий Данильцьо говорив про те, як він „вилосте“ і стане „левиким“, то піде на „лоботу“, заробить там багато грошей і купить за них стільки хліба, що його за цілий рік не зможе ніхто зїсти...
— А ви, бабо не дивуйтеся! — сердито сказала Оксана. — Краще вже й не говорилиб нічого, коли самі знищили дитяче щастя!...
— Яке щастя? — пробувала було сперечатися баба, але Оксана так сердито кинула в коцюбник коцюбою, що та зараз же поспішилася вийти з хати.
— Не дай Боже, щоб бідний мав розум, бо тоді сам Бог стане ворогом!... — говорила сама до себе Оксана, витираючи крадьком сльози, щоб „часом Данильцьо не побачив“...
А малий Данильцьо все бачив і розумів. Його молоденький мізок, роспіраючи ще слабкі кости черепа, напружено думав про те, чому так мало хліба в світі, а так багато праці? Звідки беруться сльози, коли не хочеться плакати і що таке за люде, оті вороги?...
Про те, як малий Данильцьо говорив з бабою, мати якось розповіла батькові, а той вирішив, що його пора вже вчити читати й писати, „щоб не марнувавсь даремне“...
Батько малого Данильця був чоловік письменний і колись мріяв бути справжнім дяком. Ото він і став учити свого сина: — аз, буки, віди, глагол і різка після кождої букви...
— Нехай бють, — думав про себе малий Данильцьо, — але кричати проте не буду!...
— Залізо якесь, а не хлопчисько! — сердито казав батько, кидаючи в куток різку.
— Як буду ливикий, — думав Данильцьо свої думки далі, — то я тоді все пригадаю...
Однаково, до того зоставалося довго ждати і малий Данильцьо за якогось пів року вже читав часословця і псалтиря. Дорого, дуже дорого далася Данильцьові ця наука, але вже до року знав на память не тільки „Помилуй мя Боже“, але й „Вскую шаташася людіє“... Останній псалом
