Сторінка:Поліщук К. Отаман Зелений. Львів - Київ, 1922.djvu/118

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

114

в село і все шукав чогось, все змагався з чимсь і все не мирився ні з чим… І, от, в один час, коли він був надто далеко від свого рідного села, вороги напали на його село і тяжко скарали всіх батьків, чиї сини пішли з ним у світ широкий… Не минула кара і його рідної матері. Взяли її на страшні катування і так вона Богу духа віддала… А коли майже з кождої хати була взята така крівава жертва, вороги заспокоїлися і свій бенкет створили… І не було кому змагатися з ними і не було кому перечити їм, тільки одна його наречена, якої якось не торкнулась та кара, зібрала останніх юнаків, дітей майже, і разом з ними помстилася за смерть його безталанної матері і за смерть усіх инших, що загинули страшно… Однаково, ворожа сила була незломна і через тиждень уже все село горіло, а молода наречена пішла слідами свого нареченого, бо нічого иншого вже не лишалося їй…

— Хто ти такий?! — схвильовано скрикнув Зелений.

Навколо стовпилися повстанчі постаті з палаючими очами і жадібно ловили кожде слово чудного парубчака.

— Чуєте, що діється на Вкраїні? — пошепки говорила якась зігнута, стареча постать до стрункої молодої.

— Чую, чую… — так-же шопотом відповіла та.

— Бачите, який уже отаман твердий, та й то розмяк…

— Ще-б пак, не розмякнути!…

Парубчак ступив два кроки ближче і враз бухнувся до ніг отамана:

— Та наречена благає тебе прийти їм на поміч! — зойкнув. — Вона тільки й надії має!…

— Алеж я не знаю, куди саме йти… — спантеличено промовив Зелений, намагаючись визволити свої ноги з обіймів парубчака.

— Знаєш, знаєш!… — уже кричав парубчак. — Тож те село, — твоє село, та мати, — твоя мати, та наречена, — твоя наречена і вона благає тебе помститися…

— Марусю! Серце моє! — скрикнув Зелений, беручи парубчака в обійми.

— Як, товаришка Маруся?! — здивовано промовив Проць. — А я думав, що за непевність така прибилася до нас?…

Трипільці, почувши знайоме імення, звідусіль стали сходитися до огнища і через якусь годину, не було де голці впасти, така тіснота стала.

Затаївши духа, слухали уважно, як вона росповідала їм про те, що сталося минулого тижня в Трипіллі. Вона була вже не тим понурим парубчаком, який, наче випадково, прибився на вогонь, а давня дякова донька Маруся, завзята товаришка, якою її знали всі Трипільчане.