19
Сниться, що до ії воріт прийшло багато людей з чорною труною і всі кричать в один голос:
— Оксано! Давай-но сюди Данила!
— Нащо він вам? — злякано, не своїм голосом питає їх Оксана.
— А хіба ти не знаєш, що труна порожня? — гукають їй з-за воріт.
— Ні, не знаю і не хочу знати! — відповідає вона, вже пробудившись.
Встала з ліжка, підійшла до вікна і довго вдивлялася в передранкову млу.
— Чому ви не спите, мамо ? — почувся сонний голос Данила.
— Вже ранок, Данильцю! Пора вставати! — відповіла Оксана.
— Добре, мамо! — сказав Данило. — А мені, мамо, снилося, що за мною приходили якійсь люди… Багато людей… Видимо й невидимо… Ціле Трипілля прийшло…
— Чого ж вони хотіли? — тихо спиталася вона.
— Щоб я йшов разом з ними…
— Куди?…
— Не знаю… Здається на прощу…
Задріжало серце в грудях. Затремтіла вся. Хотіла розповісти свої сни, але стрималася якось і, щоб не думати про них, встала скоренько й засвітила каганця.
— Якось то воно буде! — думала вона сама про себе. — Тепер осінь і ніякі сни не справджуються…
Тільки скінчилася возовиця, як і почалося. Невідомо звідки і як приходили до села дивні чутки про волю. Між людьми говорилося про те, як десь там на Полтавщині вже весь простий народ повстав проти панів і забрав собі всі панські землі. Говорили про це тихо й побожно, наче таємну молитву читали. І, от, заворушилися в Таращі, загомоніли в Сквирі, захвилювалися в Умані і запалало навколо Трипілля. Заметушилися скрізь і всюди червоні півні. Заграла червона заграва. Тільки заходило сонце і стелилася сутінь вечірня, як неприборканим полумям спалахували панські скирти на полях, горіли старі й затишні маєтки. Метушились і кидались на всі боки злякані пани й тяглися до Київа, наче на прощу, бо там було досить стражників, жандармів, козаків і так війська всякого…
З дня на день чекали чогось і в Трипіллю, але тут була Селянська Спілка, яка чогось стримувалася. Ніхто з селян не знав, що таке та спілка і хто в ній порядкує, але всі знали, що там повинні були сидіти розумні люди,
